Ще американський політолог Франціс Фукуяма в своїй книзі "Кінець історії" на все горло кричав, що ось-ось світова історія дійде до свого кінця. Мовляв, скоро ідеологія лібералізму запанує в усіх крїнах світу і тоді почнеться рай. Це дещо нагадує проповідь про наближення Царства Божого. Однак не такий лібералізм та його модифікація - неолібералізм - хороший, як його малює Фукуяма.
Суть лібералізму полягає в тому, що індивіди дбають самі за себе, змагаючись за успіх у конкурентній боротьбі всіх проти всіх. Держава ж опускається до ролі "нічного сторожа" і не втручається у капіталістичні війни. За таких обставин панує принцип "Homo homini lupus est" - людина людині вовк, про що ще писав англійський вчений Томас Гоббс.Сьогоднішня модифікація лібералізму - неолібералізм полягає у тому, що в регулювання економіки має втручатися держава, оскільки ринок за своєю природою є стихійним і сам себе регулювати не в змозі. Але держава втручається в економіку не стільки для того, щоб допомогти звичайним людям, багато з яких цього потребують, а саме для того, щоб допомогти капіталістам. Американський дослідник, Н. Хомський, що належить до течії нових лівих, назвав неолібералізм "соціалізмом для багатих", про що далі піде мова.
Н. Хомський пише, що неолібералізм, коли приходить в інші держави, щоб пдкорити їхню економіку, фанатично вимагає максимально нерегульованого ринку – і саме тому він став ідеальним знаряддям для всесвітнього просування мондіалізму. Мондіалізм ,(від фр. le monde – весь світ), на відміну від глобалізації як природного процесу, заключається у завоюванні та підкоренні своїй владі сильними державами слабких держав.Економічна глобалізація, на думку У.Бека, як така не є механізмом, що рухається сам собою, це цілком політичний проект, причому проект транснаціональних акторів, інститутів та дорадчих коаліцій – Всесвітнього банку, Всесвітньої організації торгівлі, Організації з економічного співробітництва та розвитку, мультинаціональних підприємств, а також інших міжнародних організацій, котрі проводять неоліберальну економічну політику.Н. Хомський пише, що міфологія вільного ринку береться стверджувати, що уряди - це неефективні установи, повноваження котрих слід обмежувати, щоб не порушити магії вільного ринку. Насправді, як підкреслює Н.Хомський, уряди відіграють ключову роль в рамках сучасної капіталістичної системи. Вони щедро надають субсидії корпораціям і всесторонньо сприяють реалізації корпоративних інтересів. А корпорації, котрі радіють з приводу неоліберальної ідеології, насправді проявляють лицемірство: хоча вони і прагнуть до того, щоб уряди надавали їм субсидії за рахунок платників податків і захищали їх від конкуренції, вони водночас хочуть, щоб уряди не обкладали їх податками і не підтримували інтереси, відмінні від інтересів бізнесу, особливо інтереси бідних та робітничого класу. На даний час уряди розрослись як ніколи, але при неоліберальному курсі їх мало хвилює задоволення некорпоративних інтересів.
Корпоративні засоби масової інформації, PR-індустрія, університетські ідеологи та твори інтелектуальної культури грають тут головні ролі, постачаючи «необхідні ілюзії», щоб ця малоприємна ситуація здавалася осмисленою та необхідною, або навіть бажаною.Неолібералізм – це політика, за допомогою якої відносно невелика купка людей, керуючись своїми приватними інтересами, ставить під свій контроль велику частину соціального життя, причому вона використовує цей контроль для збільшення своєї вигоди. На початку неолібералізм асоціювався з політикою Рейгана та Тетчер, і в останні два десятиріччя виступав у ролі політико-економічної тенденції, котра панувала у світі і була прийнята політичними партіями центру, а також багатьма представниками лівих та правих сил. Ці партії та здійснювана ними політика представляють інтереси надзвичайно багатих інвесторів та менше тисячі крупних корпорацій.Економічні наслідки такої політики всюди виявились однаковими: вона призвела до значного росту соціальної та економічної нерівності, до помітного зросту суворих втрат для найбідніших націй та народів світу, катастрофічного становища навколишнього середовища, нестійкості економіки в глобальному масштабі та безпрецедентного збагачення товстосумів. Зіткнувшись з цими фактами, захисники неоліберальних порядків стверджують, що блага хорошого життя рано чи пізно дійдуть до широких мас населення, якщо неоліберальній політиці, котра призвела до загострення усіх цих проблем, не будуть заважати.
Зрештою, неоліберали не можуть запропонувати практичного захисту для світу, котрий вони розбудовують,як зазначає Н.Хомський у своїй роботі «Дохід над людьми». Вони вважають, що альтернативи вільному ринку не існує. Вони проголошують, що комуністичні суспільства, соціальні демократії та держави помірного всезагального добробуту типу США зазнали краху і їх громадяни прийняли неолібералізм як єдиний здійсненний курс. Можливо, вільний ринок є досить недосконалим, однак він представляє собою єдину можливу економічну систему- так вважають ці панове.
На прикладі придушення неолібералізмом неринкових сил ми бачимо, що він діє не лише в якості економічної системи, але як політична та культурна система. В цьому відношенні він відрізняється від фашизму з його презирством до формальної демократії та від високомобілізованих соціальних рухів, заснованих на расизмі та націоналізмі. Краще за все неолібералізм діє при наявності формальної виборчої демократії, при цьому такої, в рамках котрої населення позбавлене інформації, а також доступу до політичної діяльності та публічних дискусій, необхідних для осмисленої участі у прийнятті рішень. Як висловився неоліберальний гуру Мілтон Фрідман в книзі «Капіталізм та свобода», оскільки досягнення прибутку є сутністю демократії, будь-який уряд, котрий здійснює антиринкову політику, являється антидемократичним, незалежно від підтримки народу, на яку він може розраховувати. Тому діяльність урядів краще всього обмежити захистом приватної власності та впровадженням в життя договорів, а політичні дебати обмежити незначними питаннями. Реальні ж проблеми виробництва та розподілу ресурсів краще віддати на відкуп ринковим силам. Озброєні таким викривленим розумінням демократії, неоліберали, подібні до М.Фрідмана, не відчувають докорів сумління з приводу військового повалення демократично обраного чилійського уряду Альєнде в 1973 р. у відповідь на те, що Альєнде перешкоджав силам бізнесу здійснювати контроль над чилійським суспільством. Після п’ятнадцяти років диктатури, часто грубої та жорстокої, - і все це в ім’я демократичного вільного ринку - формальна демократія була відновлена в 1989 році, і при цьому прийнята така конституція, яка зробила неможливим протистояння громадян пануванню військових та ділових кіл над чилійським суспільством. В цьому і заключалась суть неоліберальної демократії: вона зводиться до порожніх дебатів по другорядним питанням між партіями, які незалежно від формальних відмінностей та передвиборчих програм, проводять, по суті, одну й ту саму політику на захист бізнесу. Демократія припустима до тих пір, поки контроль над бізнесом не підлягає обговоренню або зміні з боку народу, тобто поки вона не являється демократією.Тому, зазначає Н.Хомський, неоліберальній системі властиво виховувати деполітизованих громадян, котрі переповнені апатією та цинізмом. Якщо виборча демократія справляє на соціальне життя незначний вплив, то розумно приділяти їй мало уваги.Термін «неолібералізм» відсилає до доктринальної системи, відомої як «Вашингтонський консенсус». Сама його назва вже натякає на ідею світового порядку. Більш прискіпливий аналіз показує, що ідея світового порядку вже криється в самому класичному лібералізмі.Хомський каже, що «погані ідеї» можуть і не слугувати «наміченим цілям», але для своїх «головних архітекторів» вони зазвичай виявляються хорошими ідеями. В сучасну епоху було багато експериментів з економічного розвитку, і їх закономірностями не варто нехтувати. Одна з них полягає в тому, що архітектори реформ зазвичай мають успіх, а от ті, на кому ставиться експеримент, залишаються в програшному положенні.В якості підтвердження даних слів Н.Хомський наводить приклад з Індією, в якій такий експеримент проводився двісті років тому, коли британські правителі установили там «постійний сетльмент». Результати були перевірені через сорок років офіційною комісією, котра дійшла висновку, що сетльмент, влаштований з великою турботою та продуманістю, прирік нижчі класи на велике пригнічення, викликавши злидні.Однак цей експеримент не вважався за невдалий. Британський генерал-губернатор відмітив, що «хоча постійний сетльмент зазнав невдачі в багатьох інших відношеннях і починаннях, його великою заслугою стало те, що він створив велику кількість багатих землевласників, глибоко зацікавлених в існуванні цього британського домініону і які повністю розпоряджалися масами народу. Інша перевага полягала в тому, що британські інвестори набули великих багатств. Індія також фінансувала 40% торгового дефіциту Британії, забезпечуючи захищений ринок для експорту її мануфактури, постачаючи для британських володінь контрактних робочих, котрі замінили попередній рабський контингент, і вирощуючи опіум, що являвся основним товаром британського екзоту до Китаю. Опіумна торгівля була нав’язана Китаю силою, а не функціонуванням «вільного ринку», тоді як на священні принципи вільного ринку дивилися крізь пальці.
.Опублікована в 1992 році доповідь ООН з проблем розвитку, в якій констатувався факт, що розрив між багатими та бідними країнами, що почав збільшуватися з 1960 року, значною мірою пояснюється протекціоністським заходами, яких вживали багаті країни. Доповідь 1994 року дійшла висновку, що «індустріальні країни, порушуючи принципи вільної торгівлі, наносять країнам, що розвиваються, збитків, які становлять 50 млрд. доларів на рік.М. Шепелев зазначає, що розмиття простору, який означає якісну специфікацію соціальної реальності, робить побудовану на принципах і цінностях лібералізму експансію безмежною.Л.Г.Іонін відзначає, що «інтерес ліберальної держави до чужих територій не є власне територіальний інтерес: коли він є, він завжди є засобом задоволення інших інтересів: економічних (сировина) або політичних (нав’язування власної моделі взаємовідносин держави і громадян, яка не передбачає первісного зв’язку із землею, з територією). Можемо зробити висновок, що процеси глобалізації невід’ємно пов’язані з лібералізмом та неолібералізмом. Установи, котрі є провідними гравцями в глобалізаційному процесі, здійснюють свою політику саме під гаслом неолібералізму. Яскравим прикладом неоліберальної глобальної політики можна назвати «Вашингтонський консенсус», через який постраждали країни Латинської Америки та Азії. При цьому, які в США вважалися не припустимим, використовувалися американськими капіталістами в країнах третього світу, де вони рогрорнули бурхливу діяльність. Ц. Наслідки впровадження неолібералізму в життя в цих країнах були фатальними: бідність, зруйнована економіка, революції, диктатура та купка бізнесменів, котрі на цьому всьому роблять гроші.
Тут очевидна картина деградації: в 1960-1980 роках фізичний об’єм ВВП на душу населення в цій групі країн виріс в цілому на 75 %, а в 1980-1998- всього на 6%.В той же час середній душовий дохід в Америці виріс з 1980 по 2000 р. на 39 % - в той час, як ВВП на душу населення виріс у півтора рази. Для 40 % найменш заможних сімей загальна надбавка в доходах складала менше 9 %, зате 10 самих багатих сімей збільшили свої доходи на 44 %, а 1 % надбагатих став іще багатшим приблизно на 150 %. Підбиваючи підсумок аналізу наслідків глобалізації для країн, що розвиваються, можна з упевненістю сказати про великі втрати, котрі понесли і ще понесуть зазначені держави через те, що вони були шахрайським шляхом втягнуті в мондіалістські процеси. Через ці процеси такі країни тільки напряму втрачають щорічно 3-5% ВВП, не отримуючи нічого взамін. Невже вони приймають умови сильних світу цього для задоволення долучитися до цивілізації? Та в них просто іншого вибору немає. Спочатку приходять іноземні інвестори, вкладають гроші в економіку, придушують та усувають з економічної дистанції вітчизняного виробника, а тоді вивозять капітал то своєї країни. В результаті бюджет країни залишається з дірками, які нічим залатати. Виграють від цього самі капіталісти, та купка місцевих колабораціоністів.
Капіталісти дуже хитрі: сьогодні вони мають можливість розміщати виробництво в однії країні, отримувати прибутки - в іншій, і витрачати навар -в третій. Крім того, вони мають можливість ухилятися від сплати подітків за лічені секунди переводячи гроші у режимі онлайн з одного куточка світу в інший.
Для чого я це все пишу? Та просто справа в тім, що Україна зараз зараз втупила до СОТ, а тому терпить навалу іноземних фірм, з якими не може конкурувати наш вітчизняний виробник – їх раніше не було, а якщо і були, то не так багато. Думаєте, вони розвивають нашу економіку? Ні, вони роблять якраз протилежне: витісняють наші фірми з ринку, багато підприємств банкрутує. Через те, що сільськогосподарська продукція завозиться з-за кордону, наші поля пустують, заростають бур’яном, дохнуть наші тварини – корови, свині, кури, бо їх нема чим годувати…
Щодо продукції: наведу цифри. За минулий сезон в Україну було імпортовано 183, 7 тис. тонн яблук з Польші, 14, 6 тис. тонн картоплі з Голандії, Египту та Росії, 6,1 тис. тонн огірків з Туреччини, 0,6 тис. тонн полуниці з Туреччини та Греції, 37 тис. тонн цибулі, 23 тис. тонни капусти, 17 тис. тонн моркви з Польщі. Навіть часник – і те китайський!- сама, на власні очі бачила в магазині. Зернові завозяться з Аргентини та ще деяких країн Латинської Америки. Ганьба! Україна, колишня житниця Європи докотилася до такого стану, що скоро у нас не буде своїх овочів та фруктів і ми впадемо у чергову залежність від країн Заходу. От до чого призвело намагання Ющенка лизати дупу Заходу. Тепер прийшов Янукович, який цілує у те саме місце Росію. Ганьба! Чому Українська держава постійно повинна перед кимось принижуватися через бездарність політиків? Принижуватись, а тоді ще просити кредити і приймати кабальні умови їх надання. Так, МВФ поставив умовами надання кредиту лібералізацію та дерегуляцію фінансового та товарного ринку, відмову держави від надання допомоги вітчизняному виробнику,підвищення рівня оплати комунальних послуг до європейського рівня, підвищення процентних ставок Нацбанком. Та хіба зможуть вижити наші середні та дрібні підприємці за таких умов, коли висока відсоткова ставка унеможливлює для них можливість для них взяти кредит, оскільки вони не матимуть змоги виплачувати високі відсотки, якій з’їдять всі прибутки. Серце болить, коли бачиш, як Україна котиться в прірву. Догралися і втекли. Тепер прийшли нові: ще є що грабувати. То нас грабував Захід, а тепер грабуватиме Росія, бо Україна, бачте, прийняла доктрину неолібералізму за основу. А Фукуяма ще співає про кінець історії та безтурботне майбутнє. Безтурботне, тільки для кого?
От уся арифметика неолібералізму….
Софія Ласточкіна